Настуся
Буяли
Зелені свята – Трійця.
Настуся
помітила, що на неї всі дивляться, розгублено зупинилася, зашарілась і ще
погарнішала. А вони – батьки й гості – не
зводили з неї очей.
Батько
дивився зачудовано, немов бачив свою доньку вперше. Та воно, по правді, так і було,
бо він – рогатинський священик
Іван Лісовський – лише нещодавно, по
Великодню, повернувся з далеких довгих походів проти татарів і турків, де благословляв
козаків на бій із
бусурменами, ретельно
служив панахиди по загиблих і частенько сам брався за шаблю. Тож незчувся отець
Іван, як виросла донька.
Із
сумним усміхом поглядав на сестричку Трохим – старший
брат, чорнобривий
ставний парубок. Він згадав сеї миті, що скоро розлучатиметься з Настусею, з матір’ю, з
рідною хатою, бо після жнив дядько Максим забере його, Трохима, на Січ.
Мати
дивилася на доньку закохано й
замріяно, щось думала світле й
водночас бентежне, бо зволожились очі в матушки й на засмаглі руки впала щаслива сльоза.
Лагідно
позирали на дівчину хрещений батько Тарас Гузь і хрещена мати – вони
прийшли прямо з церкви сюди в гостину.
А
Настя справді як намальована. Великі карі очі, а над ними, мов чорні блискавки,
– тонкі брови. «Одна брова варта вола», – ввернув
дядько Максим.
Ніжний рум’янець, біле личко, важка руса коса через плече. А ще – вишита
сорочка, добре намисто, барвиста плахта і чисті білі босі ноги.
ІІ варіант
Сім’я Голованчиків
Сім’я Голованчиків любила обідати на свіжому повітрі,
у дворі, за одним столом. Двір у них був розкішний: увесь заріс кропивою,
лопухом, високим, більшим за коноплі, чорнобилем, курячою сліпотою, веселим
колючим татарником.
На викошеній галявинці стояв стіл на одній нозі, на
вербовому стовпчику, який прогнив біля землі й хитався. На ньому весело
товклися вдень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки
навкруг столу давно попадали, і, щоб там сидіти, кожного разу діти-голованчики
підмощували під них цеглу.
От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом
займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, уся
розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем
хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з
ямочками, а її рум’янці на всю щоку!
Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти
неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий,
нервовий, увесь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною.
Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на
вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло
подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї,
ледве дістаючи до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй,
розтлумачував і тут же блискав прудкими в’їдливими очима у двори, на сусідів. «Ач!
– стиха побуркував жінці. – Виглядають! Цирк їм тут!».
9-А, 9-Б - завдання з української літератури на 16.11.20:
1) вивчити матеріал підручника за ст. 65-69 (до вірша);
2) підготувати усно власний виклад моралі байки "Бджола та Шершень".